05 березня 2013

Поетичний світ студентів


  Кравченко Надія – студентка - першокурсниця Херсонського кооперативного економіко – правового коледжу спеціальності «Ресторанне обслуговування» мріє стати фахівцем своєї справи, але, крім працелюбності й старанності у навчанні, неймовірної активності у позанавчальних заходах, участі й перемозі у конкурсі (І місце в обласному етапі конкурсу ІІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Т. Г. Шевченка) ця талановита і водночас ніжна, щира блакитноока красуня ще й має неабиякий поетичний хист. Сьогодні свої поетичні рядочки Надія присвячує вічному й неймовірному почуттю - коханню…
***
Кохана, скажи, чого твої очі
Не дивляться зовсім на мене?
Скажи, я піду, коли тільки захочеш!
А ні, то зостанусь,  напевне.

О ні! Не жени! Бо я зайвий усюди.
І на землі й серед неба.
Кидало життя мене завжди між люди,
А я повертався до тебе.

Бо де б я не був, усе згадував світло,
Для мене його запалила.
Байдужі серця від нього осліпли,
Мені ж воно шлях освітило.

Барвінок я згадував твій біля хати,
Як з нього віночки сплітала…
Щасливий… тоді я був бачити здатен –
Вінки до очей пасували.

Я бачив, як вітер з твоїм грав волоссям.
І як ти із ним жартувала.
Кохана, покинути вас довелося.
Та, мабуть, тоді ти вже знала.

Ти знала, що я повернусь неодмінно,
Крізь втому тобі усміхнуся.
З волоссям пограю  твоїм, як дитина,
І в очі твої подивлюся.

Небесно-блакитні і досі… і досі!
Їм личать вінки барвінкові!
І  хоч сивина вже сховалась в волоссі,
У серці не тісно любові.

Голубко кохана, я знаю, тужила!
Сльоза по щоці покотилась…
Я поруч! Прийшов, бо ти Бога молила,
І я відчував, як журилась…

Я хочу, щоб погляд мені дарувала,
Казала: «Життя незбагненне…
Але я кохаю, так, як і кохала!»
- Тоді я прийшов недаремно!.


***
Не болить

Я розбита,  чи навіть знищена.
Досі граю за Вашим правилом.
Хоч душа моя незахищена,
Не щастило в житті таки нам обом.

Може, я непомітна, як тінь для Вас.
Та мені неважливі формальності.
Серед тисяч фальшивих, пустих гримас
Щирий вираз лиш Вашої радості.

Я тікала, вдавала, що байдуже.
І собі усміхалася потайки.
Я гадала, що щастя не зайде вже,
Але промінь один хід знайшов-таки.

Від кохання очікують радості,
А воно у контрах зі свідомістю.
І не мають ніякої вартості
Почуття, що керовані гордістю.

Вже душа не болить, не здригається,
Тільки плаче, повільно вмираючи.
Я із тих, хто недовго вагається,
І я йду,  Вам любов залишаючи.


***
Ці очі, неначе волошкове поле.
І я б назбирала квіток залюбки,
Та розкоші сеї не можу дозволить.
Занадто вже ніжні у них пелюстки.

Ці, очі, як зіроньки на небокраї:
Безмежно гарячі, безмежно ясні.
Хай пісню чарівну несуть до Вас зграї.
Так гарно співають для Вас солов’ї…

Ці очі, як небо, як  щастя безмежні.
Сяють, як сонце, картають, як біль.
А погляди їх  незабутні, бентежні.
У серце впиваються, п’янять, як хміль…

О, вас досягти б, мрії-очі прекрасні.
Поглянути зблизька, здійняти вуаль.
Палаєте вогнищем, палким, незгасним,
Таким недосяжним для мене, на жаль.


Немає коментарів:

Дописати коментар