Студентські роки, обпалені війною…

 

Сьогодні кожен українець розуміє, що живе в історичні часи… Тяжкі, криваві, але історичні. 24 лютого 2022 року розпочалась повномасштабна війна, яка вплинула на кожного з нас. З історії ми знаємо, що вже протягом століть українська земля та  волелюбність її людей не дають спокою сусідній країні, тому минуле мого народу – це репресії, голодомор, геноцид інтелігенції, перекручування історії, примус та знущання...

Тепер, у ХХІ столітті, окупанти хочуть відібрати нашу свободу та незалежність. Ранок 24 лютого я не забуду ніколи, як і всі українці. Кожного дня від перегляду новин застигає в жилах кров. Страшно прокидатися від вибухів, ховатись у сховище під звуки сирен. Кожен прожитий день вказує на те, що ми тримаємося, боремося, і обов’язково переможемо. Але ці жахливі події не забудемо ніколи.

Мені 18, і я студентка коледжу. Єдине, чого я хочу, - це закінчення війни перемогою України. Студентські роки найцікавіші, це саме той час, коли ти починаєш розуміти, яке воно - доросле життя. На жаль, то COVID-19, то повномасштабне вторгнення не дали можливості повністю відчути і прожити ці роки. Ми живемо у світі технологій, але інтернет-мережа, звісно, не замінить відчуттів, коли ти сидиш за партою, переживаєш всі емоції тут і зараз… Шкода, що для усвідомлення цього нам доводиться переживати такі страшні події.

Але навіть у такі непрості часи педагогічному колективу коледжу вдається проводити дуже цікаві заняття. Кожен викладач ставиться з розумінням та намагається в різних обставинах взаємодіяти зі студентами. Страшні часи минуть, а в наших руках доля нашої країни. І зараз, як ніколи, потрібно отримувати від навчання все.

Я ніколи не жалкувала, що вступила саме до ХКЕПФК, тут я отримую якісні знання, які дуже стануть у пригоді. Навчання - це діло непросте, воно варте великих зусиль, які в результаті принесуть те, чого так сильно прагнув. Говорячи про навчання, хочеться згадати слова Івана Франка: «Бувають учителі з природженим педа­гогічним талантом, які вміють під час уроків жити спільним життям усього класу, забувати про себе, про свої власні турботи, радощі і тривоги.  Кожний урок такого вчителя є розширенням розумового кругозору учня, задоволенням його природної допит­ливості, розбудженої попередніми успіхами, є насолодою, а не мукою». І правда, відвідуючи наші онлайн-заняття, відчуваєш інтерес та захоплення… Особисто мене викладачі  надихають. Якби ж то все було наживо…

Студентські роки незабутні, і нам точно буде що згадати. 

Тетяна Сергієнко,

студентка групи П-391

 

Українська концепція ресторанного бізнесу працює і за кордоном!

 Історія від нашого випускника.

 

      Стас закінчив Херсонський кооперативний економіко-правовий фаховий коледж у 2018 році. Потім, як і більшість випускників, продовжив навчання за скороченим терміном у Полтавському університеті економіки і торгівлі на базі коледжу. Його відрізняло велике бажання займатися улюбленою ресторанною  справою, тому вже на першому курсі після занять юнак почав працювати офіціантом в закладі неподалік від коледжу. Поєднання навчання та практичної діяльності дали результат. На другому курсі Стас став адміністратором концептуального кафе «Joy» у м.Херсоні. Справи пішли вгору.

    Невдовзі в місті відкрився новий першокласний ресторан «Фазенда», куди нашого випускника запросили  на  посаду адміністратора. Робота дуже подобалася. Стас і днював, і ночував в ресторані, допомагаючи господарю в усіх справах. Але мрія відкрити власний заклад не полишала. Перший капітал заробити непросто, тому в 2019 році з’явилося рішення поїхати на заробітки до Польщі. За кордоном вся родина працювала на заводі «ІКЕА». Механічна нелегка праця задоволення не приносила, але робота на підприємстві дала змогу вивчити мову та підштовхнула до того,  щоб повернутися в професію.

       Випробування завжди загартовують та додають сміливості. Отже, довелося розпочинати з початку, з посади офіціанта. Але впевненість у професії, знання та навички допомогли юнакові швидко адаптуватися і навіть  отримати кращу заробітну платню: вже через три місяці годинну оплату праці підвищили на 4 злотих, а невдовзі юнак обійняв посаду адміністратора закладу з досить пристойним заробітком.

      - Мене всього навчили в Україні, – розповідає герой нашої історії. - Спочатку в коледжі, потім в рестораціях, де я працював. Наш сервіс набагато кращий, більше уваги приділяється створенню атмосфери відпочинку в закладі, інтер’єру, культурі обслуговування. Кожен відвідувач для мене – не клієнт, а гість. Саме в ставленні до гостей основна відмінність культури обслуговування в Україні і в Польщі. У нас все робиться з любов’ю до людей. Постійні клієнти - наче близькі друзі, з ними можна і поговорити, і посміятися, що допомагає завоювати довіру до закладу. У Польщі традиції дещо інші. Мені дуже хотілося створити заклад, до якого люди будуть приходити не лише поїсти, а й відпочити, поспілкуватися, провести час із друзями.

          Ось у родинному колі і вирішили спробувати. Допомагали всі: брат, мама з татом. Ми ризикнули. Відкрили власний невеликий кальян-бар.  На щастя, його полюбили і  місцеві жителі, і українці, які були змушені покинути Батьківщину. Для них взагалі наш заклад  - це маленька Україна!

          Коли розпочалася війна, у наше невелике місто приїхало майже 6,500 тисяч українців. Усією громадою разом із поляками ми допомагали і продовжуємо допомагати біженцям. У перші місяці я працював в ужонді (орган місцевого самоврядування) перекладачем, волонтером. Люди допомагали хто чим може: розселяли по будинках, забезпечували їжею та одягом.

     Наші прекрасні люди унікальні! Вони казали: «Ми не хочемо сидіти на шиї, дайте нам роботу!» Багато хто повернувся в Україну, але багато і залишилися працювати.

    Сьогодні в планах відкрити іще один - більший заклад - на три зали з  українською кухнею та створити там затишну домашню обстановку.

    Коли розробляв концепцію, розумів: зробити треба так, щоб люди відразу відчували особливу  атмосферу. Треба занурити людей у неї, це запам’ятається  надовго. Створювати концепцію потрібно під свої смаки і цінності. Я не вірю, що можна відкрити хороший ресторан, якщо він тобі самому не подобається, не відповідає твоїм уявленням. Адже ресторан – це відображення смаків людини. А твої гості, як і персонал, зазвичай такі, як ти, зі схожою системою цінностей.

     Зараз працюю для людей і на себе, допомагаю ЗСУ,  не полишаю думки про те, що матиму можливість повернутися в Україну. Думаю, що маю місію - розвивати культуру відпочинку, яка допомагає зміцнитися бізнесу.  

     Своєю життєвою історією Стас Вибрик поділився з нашими студентами під час онлайн-зустрічі. Тож бажаємо йому і всім випускникам щасливої долі, самореалізації в житті та професії, а головне - перемоги і миру Україні!        

 

              

Ірина Качуровська 

Чи можна жити без мрії?

   Моя життєва позиція

 

    

    Людина – істота мрійлива. Не важливо скільки тобі років, вже доросла, чи ще дитина ти. У когось мрії можуть змінюватися щоденно (тоді, напевно, це не мрії, а бажання), а для когось мрія – одна на все життя. Хтось мріє про матеріальні речі, ну а для когось це щось високе, духовне. Усі ми різні, і в кожного своє уявлення про те, що може зробити його щасливим.

    Пам’ятаю, у дитинстві мене запитають: «Про що ти мрієш? Чого твоя душа бажає?» А відповіді в мене не було. Чого може бажати мала дитина? Про що може мріяти її голівонька? Єдине, чого мені тоді хотілося, – це близькі люди поруч. Та і хіба то мрія? То просто необхідність для кожної людини.

    Зараз мене запитайте: «Про що ти мрієш?», і відповідь буде негайною. Мої мрії вже чітко сформовані, я знаю, чого хочу. Думаю, для кожної людини мрія - наче дитинча. Ти створюєш цю думку у своїй голові, днями, тижнями, роками виношуєш, і коли приходить час випустити її у світ, нарешті, оживити, - то буде твоя мить, мить насолоди та щасливого завершення бажань.

    Я майже певна, що кожна людина потребує мрії. Саме у мріях я бачу сенс життя, ту ціль, якої варто досягнути. Не важливо, наскільки масштабною є твоя мрія, важливе саме те світло в кінці, емоції, що супроводжують здійснення бажаного.

    Згадуються слова Ліни Костенко: «Людина нібито не літає...А крила має. А крила має!» Важко не погодитися, бо ж людина без мрії – наче птаха без крил. Позбавили мрії – відрізали крила.

Лілія Скапа,

студентка групи М-291